Дрогобич вабив до себе здавна. Споконвіку оселялись люди на берегах життєдайного Побуку, поблизу соляних джерел. Справжнє природне багатство, «біле золото», як називали тут сіль, наповнювало скарбницю, тож древнє місто росло, розвивалося. Манило воно й ворогів — половців і татар, які знищували все на своєму шляху. Тільки Дрогобич, мов той Фенікс, знову і знову поставав зі згарища. Згодом, коли біля міста почались промислові розробки озокериту і нафти, у Дрогобичі одна за одною виростали ошатні кам'яниці місцевих магнатів. Свій бізнес вони провадили найчастіше у сусідньому Бориславі, а тут відпочивали душею від гуркоту техніки.
Про одну з таких кам'яниць, будинок нафтопромисловця Гартенберга, розповідають цікаву легенду. Заможному єврею заманулося вистелити підлогу вітальні на своїй віллі монетами — австрійськими кронами. А щоб усе було як годиться, то звернувся по дозвіл до самого цісаря Франца Йосифа. Імператор не заперечував, однак поставив умову: монети мають бути вкладені не лицьовою стороною, а ребром. Зметикувавши, що забаганка вийде занадто дорогою, Гартенберг відмовився від свого чудернацького задуму.
Спливли століття — у минулому лишилися й ті магнати: змаліли запаси нафти. А місто лишилося — затишне, можна сказати, навіть камерне, просто таки створене для життя — спокійного, розміреного, без поспіху й метушні.
Інколи здається, що час спочиває у витончених ліплених фасадах австрійських будиночків, у товстезних мурах оборонної вежі-дзвіниці,
яку не змогли б зруйнувати навіть давні гармати, у руїнах колись найбільшої та найгарнішої в цілій Галичині хоральної синагоги, у стареньких вуличках, вимощених добротною кам'яною бруківкою.
І тільки вічний сторож часу — годинник на ратуші — вперто відбиває кожні п'ятнадцять хвилин, порушуючи довколишній спокій і лякаючи майже ручних голубів, які то розсідаються тісно на віконних карнизах, туркочучи між собою, то гонорово походжають площею Ринок, зацікавлено розглядаючи перехожих. А то й злітають ген увись, кружляючи над гостроверхими дахами будинків, золотавими, неначе пофарбованими самим сонцем, куполами кафедрального собору Пресвятої Трійці, кругленькими й шпилястими банями старовинних дерев'яних церковець.
Ними дрогобичани пишаються чи не найдужче. Напевно, кожен розкаже вам дорогу до храмів святого Юра і Воздвиження Чесного Хреста, розташованих обабіч дрогобицької солеварні, яка, до речі, є одним із найдавніших підприємств у Європі.
Ось на горбочку красується Святоюрівська церква. Здається, зійшла вона з давньої листівки із бойківськими мотивами. Важко повірити, що це творіння рук людських — такі оригінальні й досконалі її архітектурні форми. Найдивовижніше, що споруджений храм без жодного цвяха — просто складений зі зрубів, мов дитячий конструктор. Особливе багатство — всередині: у давніх фресках, у мальованих по дерев'яних стінах чудових образах і орнаментах, у розкішному різьбленому іконостасі. А із церковного подвір'я майже як на долоні видно центральну частину міста.
У Воздвиженському храмі зберігаються унікальні розписи й ікони ще з XV—XVIII століть. Увагу привертає і незвичайна дерев'яна оборонна дзвіниця. Кинувши оком, можна помітити, що стіни її нахилені всередину — здається, ніби це сталося під тягарем століть. І то зовсім не зорова ілюзія, навіть не помилка зодчих: таким був творчий задум, данина тогочасному ренесансному стилеві архітектури.
Важко відірвати погляд від усієї цієї краси, мовби витесаної із цільного дерева. Справжні шедеври, аналогів яким немає не лише в Україні, а може, й у всьому світі.
У Дрогобичі особливо відчутний дух старої Галичини. Чого тільки вартий шпихлір — міська житниця понад двохсотлітнього віку, яка лишилась від маєтку міського старости. Крита ґонтом споруда — чи не єдиний свідок тих часів, коли у садибі вирувало життя: тут був мурований замок, квітли сади, у стайнях тупотіли коні, а шпихлір вбирав у себе багаті запаси пшениці й жита на випадок, якщо місто спіткає неврожай або стихійне лихо.
Якби каміння могло говорити, то, напевно, без кінця оповідало би про події давнього часу, людські долі, життєві драми й комедії, які відбувалися колись, а може, тривають і тепер...
... Побувавши у Дрогобичі хоча б раз, ви неодмінно забажаєте приїхати сюди знову і знову — заблукати у вуличках древнього міста, пройтися стежками славетних Івана Франка та Юрія Котермака, торкнутися легенд, що оживають у багряних надвечір'ях, зануритись у неповторну атмосферу величності й спокою. Взявши приклад із дрогобичан, захочете смакувати життям, мов келихом доброго вина — неквапно, насолоджуючись кожним його ковтком
Джерело:
http://www.uatrip.com.ua/reports/131/
.jpg)
